Red Hot Chili Peppers - Unlimited Love

У анонсах, окрім обіцянки повернутися до співпраці з продюсером Ріком Рубіном — перерваної на альбомі «The Getaway» (2016) — було багато сказано про якусь метаморфозу, якої музиканти зазнали останнім часом, і про потребу, що виникла внаслідок цього, нести світу світло, підіймати людей і робити так, щоб музика їх об'єднувала. Іншими словами, пандемія накрила всіх з головою, але ми дамо вам перепочинок. Так багато заяв, але як справи з фактами?

Справа в тому, що створено один з найрізноманітніших, найцікавіших і найінтригуючих каліфорнійських альбомів, водночас за тривалістю поступається лише дводисковому «Stadium Arcadium» - сімнадцять треків загалом тривають 73 хвилини, як і на «Blood Sugar Sex Magik». Спочатку така доза музики може здатися надмірною і навести на думку, що на нас чекає щонайменше кілька прохідних треків, але достатньо дозволити альбому захопити вас, щоб вважати це великим плюсом. Хоча не виключено, що саме Рубін дещо стримував музикантів у творчому плані - судячи з усього, Red Hot Chili Peppers написали близько сотні пісень, а записали близько п'ятдесяти. У результаті ми не повинні надто довго чекати продовження «Unlimited Love».

«The Gateway», ймовірно, був найменш "перцевим" за звучанням альбомом гурту, але цього не можна сказати про «Unlimted Love», хоча це найвідполірованіший продакшн на диску гурту - звук кришталево чистий, що, ймовірно, не сподобається прихильникам більш аскетичного звучання гурту. Головне, що вже з першого треку, синглу «Black Summer», ми почуваємося наче на відпочинку з хорошими, але давно загубленими друзями. До речі, це доволі м'який початок, але точно хіт. Через деякий час жвавіша атмосфера переносить нас прямісінько в 90-ті, завдяки ритмічній «Here Ever After», у куплеті якої Ентоні Кідіс пригощає нас хіп-хоп вокалом. Третій трек в альбомі, «Aquatic Mouth Dance», - це чистий, чудово стрибучий фанк, з характерним басом Блоха та духовими наприкінці.

Таких легких фанкових моментів більше («Poster Child», «Whatchu Thinkin'»), але на цій платівці справді чимало балад або чарівно меланхолійних пісень - таких, як «Not The One», «It's Only Natural», фінальна «Tangelo» чи «The Great Apes», де чудова, дуже виразна гітара Фрусчіанте відповідає розслабленій атмосфері. Їх не так багато, але його соло на цьому альбомі блищать - наприклад, у веселій «She's A Lover», приспів якої трохи нагадує «Lovefool» гурту The Cardigans з саундтреку до "Ромео і Джульєтти". Блох також додає багато від себе, наприклад, в імпровізованому фіналі «One Way Traffic». А Чед Сміт вкотре підтверджує, що він - титан перкусії.

Альбом приємно слухати, деякі пісні, такі як «Bastards of Light» та «White Braids & Pillow Chair», доволі складні за своєю будовою, а мрійлива «Veronica» - майже як дві пісні в одній. Є тут і фрагменти, що межують з перебором - реггі-інтонована «Let 'Em Cry» могла б потішити Каміля Беднарека, щоб розхитати публіку.

Однак, коли потрібно, "Перці" показують сильніші рокові пазурі – «These Are The Ways», другий сингл, після бадьорого початку розганяється до розмірів стадіонного гімну, а «The Heavy Wing» починається як пісня The Doors, не лише завдяки голосу Кідіса, схожому на Моррісона, але й у приспіві вражає потужною хард-роковою силою. На мить виникає відчуття, що слухаєш інший американський гурт - Mastodon.

Старі друзі повернулися. Щоправда, перцю чилі трохи менше, але решта інгредієнтів і сама конструкція страви роблять її смак чудовим.