The xx - xx

The xx не прокладають нових музичних шляхів. Їхній альбом не одразу привертає увагу, а після прослуховування потрібен час, щоб усвідомити, наскільки він хороший. І справа не в тому, що музикантам не пощастило, а в тому, що вони спочатку не ставили собі жодних цілей. Тут немає танцювальних пісень, які могли б пару місяців лунати звідусіль. Тим не менш альбом не можна назвати посереднім. Попри те, що їхні пісні розповідають про тугу, обман та інші складові втраченого кохання, чотирьом (тепер уже трьом) молодим музикантам вдалося створити альбом того рівня, якому в інших артистів зазвичай передує безліч релізів.

За допомогою першого треку під назвою «Intro» The xx затягують слухача у свій світ меланхолії, бажань і мрій. Це проста, мінімалістична композиція, яка починається дуже спокійно, пізніше переходячи у цікавіший спіральний рифф. «Intro», безсумнівно, є найвідомішим треком альбому, що продемонстрував талант і здібності The xx. Гурт не покладається на довгі й складні мелодії з надмірною кількістю деталей. Їхні пісні являють собою досвід, у якому їм вдається викласти важливі думки у простій формі.

Наступна робота «VCR» вперше представляє слухачеві вокальну взаємодію між Ромі Медлі Крофт і басистом Олівером Сімом. Їхнє виконання не схоже на розмову двох людей, тексти пісень, скоріше, існують паралельно і сприймаються як необхідність. Здається, що кожен з голосів просто перестав би звучати без підтримки іншого.

Проблиски поп-музики помітні в піснях з рідкісними бітами «Islands», «Night Time» і «Crystalised». В останній переважає гітарне звучання, а вокалісти в ній відмовляються від синхронізованих гармоній і співають разом, через що їхні голоси накладаються одна на одну. І хоча «Crystalised» трохи гучніша за інші треки в альбомі, вона все ж залишається достатньо тихою і добре відповідає загальному настрою альбому завдяки фоновим звуковим ефектам. «Islands», своєю чергою, одна з найритмічніших, але водночас коротких пісень альбому. Як і попередні роботи, вона зберігає трохи суперечливий, солодко-гіркий настрій: “Тепер я твоя і мені не потрібно нікуди їхати. Я знайшла те, чого хотіла, і більше ніколи не шукатиму нічого”. Як і більшість робіт «xx» ця пісня розповідає про стосунки (минулі або теперішні), де за кожним хорошим моментом слідує неприємний. Ідеальний саундтрек для безцільного блукання дощовими вулицями міста.

Суть альбому багато в чому полягає в його атмосферності. Барабани в ньому, як і вся інша апаратура, використовуються радше для розваги. Небагатий набір інструментів тут є великим плюсом і надає альбому його якості, оскільки треки не приховані за шарами звуків. Завдяки цьому чітко чутно тремтливий голос Ремі, що повторює “Можливо, я сказала щось не так. Чи можу я щось виправити, поки увімкнене світло?” в пісні «Shelter», а також добре помітно, як «Infinity» обривається посеред такту.

У музичному плані всі треки зливаються воєдино, жоден з них не виділяється своїм звучанням. Кожна робота – це тиха історія, що супроводжується м'якою електрогітарою і натяками на бас. Будь-яка перкусія тут циклічна і ніколи не веде мелодію, а лише розставляє акценти. Так, уже згадана «Infinity» являє собою одну з найзавороживіших робіт альбому. Це п'ять хвилин мрійливої поп-музики, де Сім співає під м'який бас і гітару, після чого так само тихо вступає Крофт під звуки скороминущих клацань, що вловлюються на задньому плані. Навіть коли в пісні з'являються гучніші ударні моменти (все такі ж скороминущі), вони звучать так, ніби лише намагаються пробудити Сіма і Крофт від їхнього перетягування вокального каната.

«Heart Skips A Beat», знову ж таки, неймовірно красива пісня, повна туги. Усі ці роботи нагадують болісну одержимість, порив кохання і бажання в ньому розчинитися. Повні простору і тиші пісні дозволяють слухачеві повністю в них зануритися і довго не відпускають. Саме ця атмосфера і виділила The xx на тлі своїх сучасників. Альбом завершується піснею «Stars», текст якої водночас припиняє стосунки, описані в альбомі, і відображає основну ідею гурту: “Ми можемо не поспішати”. The xx справді нікуди не поспішають. Після завершення альбом просто залишає слухача в спокої, дозволяючи йому поміркувати про представлені в ньому стосунки.

Альбом, безперечно, краще слухати в навушниках, насолоджуючись простим вокалом, що супроводжується мінімальною кількістю гітари і перкусії. Немає нічого поганого в тому, щоб накладати безліч звуків один на одного, якщо це зроблено розумно, але The xx точно заслуговують на похвалу за здатність створити щось грандіозне, використовуючи лише найнеобхідніше. Попри те, що всі пісні мають схожий стиль, ритм і вокал, альбом являє собою дуже інтимну і «реальну» історію, яка не дає знудьгуватися. The xx не прагнуть привернути увагу і не женуться за неіснуючою репутацією, вони очікують, що їхній альбом говоритиме сам за себе, і він говорить.