Lana Del Rey - Honeymoon

Трилогія піснень «High by the Beach», «Freak» та «Art Deco» знаменує повернення треп-мотивів. У них драм-машини поховані під шарами вокалу і вже не перетягують на себе увагу, як це було в альбомі «Born to Die»; вони виходять на передній план лише для посилення припівів. Основний мотив «High by the Beach» – торжество незалежності від чоловіків та соціальних мереж, і це, мабуть, найнетиповіша для Лани пісня. Її тонкий вокал накладений на глибоке звучання драм-машини та синтезатора, який ніби позичили з весільної часовні в Лас-Вегасі. І як можна забути про «Freak» – чи не найсексуальнішу пісню у збірці? У цій композиції знойний голос Лани буквально переносить нас на переднє сидіння кабріолета, що несеться нічним містом.

Дивно, але майже інтимна «Terrence Loves You» найближче підібралася до сирого звуку «Ultraviolence». У цій пісні духові інструменти та піаніно впадають у ідеальний дисонанс у потрібних місцях, зміщуючи акценти на крихкий вокал Лани. Більше того, голос Лани стає головною рушійною силою кожного треку, включно навіть з насиченими деталями «Music to Watch Boys To» та «Swan Song». У тій же «Music to Watch Boys To» вона вміло бере високі ноти і перемикається на низькі, що разом із текстом пісні прозоро натякає на вуайєризм.

Значно пристраснішою вийшла «Swan Song», яка цілком могла б стати останньою піснею в кар'єрі співачки. У ній вона озирається на свої минулі досягнення і виражає явне незадоволення на адресу численних ЗМІ та соцмереж. Альбом пропитаний цією темою: взяти хоча б «High by the Beach», у кліпі на яку співачка збиває гелікоптер з папараці з кулемета, або мінімалістичну «God Knows I Tried», де Лана співає про те, наскільки складною може бути адаптація до статусу зірки.

Щодо текстів Лана Дель Рей залишається вірна собі. Усі її клше про пристрасні поцілунки під дощем, бліду мсяць, пустельні трасі та червоні вечірні платтля періодично зустрічаються і в цих піснях. Вони немовби нагадують, що перед нами все та ж Лана, яка влюбила в себе мільйони фанатів десь на початку 10-х років.

Раз уже мова зайшла про червоні вечірні платтля, саме час поговорити про те, що у співачки з'явилися нові кольорові вподобання. Вона співає про синій лак для нігтів у «The Blackest Day», про синє пламінь у «Freak», про сині вогні нічного міста в «Salvatore» і, звісно, про темну синь у «Honeymoon». І хоча деякі пісні можуть втомити повторюваними рядками (як, наприклад, «Salvatore» та «Honeymoon»), ситуацію рятує неймовірний голос Лани. Мелодія та мотиви «Salvatore» народжують приємні асоціації з класичною італійською музикою (якщо не брати до уваги настійні згадки мороженого), а гармонійний припів «Honeymoon» миттєво западає в пам'ять, незважаючи на те, що складається він, по суті, лише з трьох рядків (“Our honeymoon / Say you want me, too / Dark blue”).

У результаті ж альбом «Honeymoon» лише закріпив за Ланою Дель Рей звання королеви альтернативної поп-музики. Якщо в «Ultraviolence» вона намагалася вийти зі своєї зони комфорту, то на цій платівці вона граційно повертається до того, з чого починала. Можливо, співачка зрозуміла, що не треба нікому нічого доводити: зрештою, записи продаються завидними темпами, як, власне, і билети на концерти. Або, можливо, справа в тому, що весь альбом Лана записувала в компанії з давніми знайомими – Ріком Ноуелсом та Кіероном Мензісом, за винятком кавера на «Don't Let Me Be Misunderstood» та інтерлюдії «Burnt Norton». Втрьох вони майстерно змішують мрачнуватий нуарний джаз та сирий альт-поп з приглушеним вокалом, щоб у результаті створити типову для виконавиці атмосферу. Таким чином, меланхолійний, рефлексивний та успокоюючий альбом «Ultraviolence» не привносить нічого нового чи світлого у світ Лани Дель Рей, де небо затягнуте синіми хмарами, але ж ніхто й не чекав, що через ці хмари почне проглядати сонце.