Metallica - St. Anger

Кінець гурту був ближчим, ніж будь-коли після смерті Кліффа Бертона, і все ж у Metallica до цього була не дуже гарна преса. Майже кожен реліз після «Load» зустрічали критикою і розчаруванням публіки, тож гурту потрібно було виправити ситуацію і випустити щось, що нагадувало б про золоті 80-ті. Ідея полягала в тому, щоб створити щось агресивніше і трешовіше, ніж альбоми середини 90-х.

Спочатку лонгплей планували випустити у 2001 році, але відхід Ньюстеда, який втомився грати в гурті, серйозно вибив з ритму інших трьох. Між ними почали наростати конфлікти. Тому вони звернулися по допомогу до психотерапевта Філа Тауле, щоб зняти внутрішню напругу в гурті. Через кілька місяців після початку запису Хетфілд несподівано ліг на шестимісячну реабілітаційну програму, щоб допомогти собі подолати алкогольну залежність. У результаті запис зупинили в липні 2001 року і поновили лише в травні наступного року.

Оскільки тоді не велися пошуки нового бас-гітариста, всі партії бас-гітари виконав продюсер Боб Рок. Альбом «St. Anger» з'явився на прилавках магазинів 5 червня 2003 року і сколихнув усіх. Новий реліз одразу проголосили поверненням до сильної гри раннього періоду, без ввічливості й комерційної глазурі.

Варто одразу сказати: «St. Anger» - дивний альбом. Схоже, що музиканти справді хотіли виплеснути накопичений внутрішній гнів, спричинений недавніми подіями. Бажаючи вкотре вписатися в новий час, творці вдалися ще до одного незвичного прийому - в композиціях можна почути натхнення популярним тоді (хоча незабаром і призабутим) ню-металом, піджанром альтернативного металу. Це проявляється передусім у повній відсутності гітарних соло. Так - гурт, у якому є такий хороший гітарист, як Кірк Хемметт, вирішив після 6 років мовчання з новим матеріалом не включати жодного гітарного соло. Це спантеличує, коли гурт позбавляється такого суттєвого активу своєї роботи.

Для багатьох фанатів цей крок уже став пострілом у ногу, і це ще не кінець сюрпризів. Вокальні партії досі викликають суперечки - деякі з них Хетфілд просто наспівує, що знову відсилає до ню-металу. Композитори чітко йшли за музичною модою, що проявилося в повній втраті власного стилю. Змішування таких незвичних ідей з агресією треш-металу створило доволі своєрідну суміш. Є й відсилання до молодших, популярних гуртів - наприклад, у «All Within My Hands» можна вловити натхнення від System of a Down, а в «Invisible Kid» - від Sepultura.

Більше того, деякі треки тягнуться нескінченно, не маючи належного розвитку і завершення, кульмінації, і до того ж більшість із них перевищує шість хвилин тривалості. Занадто багато зайвих повторень одних і тих самих мотивів, а через відсутність соло в цьому матеріалі немає нічого, що могло б урізноманітнити ціле і дозволити слухачеві трохи перевести дух, постійно атакованому гучними й лютими звуками. «St. Anger» - це 75 хвилин святого гніву, і за такої інтенсивності ця порція монотонної, жорсткої гри може бути доволі виснажливою наприкінці. Музика не про це.

Помилку допустили і в продюсуванні, цього разу стилізованому під гаражну музику. Все це звучить дуже аматорськи, недбало й непрофесійно, а від того, як були записані барабанні доріжки, може розболітися голова - ударні звучать так, ніби Ларс грав на каструлях на кухні або на старій банці з-під фарби. Незрозуміло, кого винити в цьому недоліку - Боба Рока чи Хетфілда й Ульріха, які теж керували продюсуванням. Кращий звук не врятував би альбом, але принаймні його можна було б слухати.

У результаті ми отримали спонтанний твір, позбавлений будь-яких комерційних атрибутів, зіграний у зовсім новому стилі - хоча багато хто порівнював його зі знаменитим «Kill 'Em All» (цікаво, на якій підставі, можливо, це була делікатна відсилка до старішої роботи на обкладинці). Видно бажання повернутися до своїх коренів, але надто перемішане з сучасністю. Тут точно найбільше запалу й агресії, принаймні з часів «...And Justice for All», але сама лише агресія не може автоматично зробити реліз хорошим. На жаль, за всіма труднощами, що виникли в процесі запису, творці забули про одну важливу річ - про мелодії. Бездумний, інтенсивний треш не має сенсу, якщо не створити хоча б кілька гарних, запам'ятовуваних мелодій і трохи різноманіття. На «St. Anger» такі є, але це рідкісні винятки.

Втім у альбома є свої безсумнівні плюси, і до них належать перші три треки. «Frantic» можна вважати справді вдалим початком, що передвіщає, чого чекати від решти лонгплею. Попри те, що в ньому багато агресії, його дуже легко запам'ятати. Хоча за запам'ятовуваністю він не може зрівнятися з синглом «St. Anger», у якому приємно поєднуються ніжні моменти зі строф із металевою агресією решти. «Some Kind of Monster» теж побудована на контрастах, крім того, вона має вдало аранжований приспів, що робить її одним із найкращих треків альбому. «Shoot Me Again» з цікавою вокальною партією і «Dirty Window», що поєднує динамічні металеві риффи з цікавими уповільненнями, також доволі приємні для прослуховування. Що стосується інших переваг, то у самому виконанні сумніватися не доводиться - всі роблять свою роботу, майстерністю не вражають, але про огріхи мови немає. Простіше нарікати на помилкову концепцію і, відповідно, на більшість композицій.

У свою чергу, такі треки, як «The Unnamed Feeling» і «Purify», взагалі не варто було створювати (принаймні не в такому вигляді), а початок «Shoot Me Again» звучить надзвичайно схоже на фрагмент «Some Kind of Monster» перед приспівом. З самого початку переважає монотонність і одноманітність, але більш-менш до «Dirty Window» це ще легко витримати, у пізнішій частині це може бути значно складніше. Можна знайти кілька окремих цікавих фрагментів, але загалом жоден із наступних треків нічим особливим не дивує, це продовження композиційної концепції з «Frantic» чи «St. Anger», тільки гірше і одноманітніше.

Якщо такі великі досягнення, як «Master of Puppets» чи «Ride the Lightning», будучи важкими й динамічними, водночас містили значну дозу шарму, витонченості й чудових мелодій, то на «St. Anger» ми маємо здебільшого шум і метушню. Це не означає, що в альбомі немає надзвичайно цікавих моментів. Можна закінчити прослуховування на заголовному треці «Some Kind of Monster» і продовжити слухати решту як цікавинку, щоб побачити, наскільки низько Metallica впала в той час. Хоча це все одно диво, що за цей час їм вдалося записати хоч щось цілком. Після перегляду документального фільму «Some Kind of Monster» відчувається певна повага до музикантів за їхню наполегливість у записі цього альбому, але це не підвищує оцінку.

Повернення після багаторічного мовчання вийшло не зовсім вдалим у художньому плані (як, втім, і в комерційному), і в результаті ми маємо справу з найсуперечливішою, найчастіше критикованою і найчастіше висміюваною роботою Metallica - цілком заслужено. Вона мала переконати як старих, так і нових шанувальників, але не задовольнила ні тих, ні інших. Найголовніше, що уроки з деяких її недоліків були засвоєні на майбутнє й виправлені в наступних релізах.