The Beatles - Revolver

Під час запису матеріалу для цієї платівки умови роботи знову змінилися. Раніше сесії запису гурту проходили досить швидко і структуровано, кожен вільний чи запланований день зводився переважно до пари годин сидіння без діла, але працюючи над «Revolver», гурт часто засиджувався до світанку, намагаючись домогтися правильного звучання, яке ніхто не зможе повторити чи підробити. У 1966 році творці не думали про матеріал, придатний для гри перед глядачами. Навпаки, «Revolver» - це лонгплей, повний тонких модуляцій, студійних нюансів і продюсерських трюків, що значно перевершує те, що вони створили раніше.

Оскільки багато новаторських аранжувань і студійна обробка зайняли багато часу та зусиль, ніхто не зміг би відтворити все це наживо. Хоча за такої кількості криків і істерик, що відбуваються під час виступу гурту, мало хто з глядачів зміг би почути можливі тонкощі. Можна з упевненістю сказати, що розмежування Beatles наживо та в студії стало ще більш очевидним, і здавалося, що маєш справу з двома різними гуртами. Уже ця інформація показує, наскільки нову якість привнесли The Beatles у музику завдяки своїм експериментам. І в них немає нестачі на описуваному альбомі. Крім того, еклектизм і різноманітність репертуару знову домінують, навіть більшою мірою, ніж на «Rubber Soul».

Якщо на попередньому альбомі психоделічні впливи були не такими очевидними, то «Revolver» сміливо вписує себе в течію психоделічного року, яка в другій половині 60-х років (також завдяки Beatles) сягнула своїх вершин. Вражали не лише тексти пісень, повні відсилок до вживаних речовин (як у «Got to Get You into My Life» чи «She Said She Said»), але, перш за все, сама музика. Наркотичні видіння сприйняття реальності значною мірою пронизували творчість гурту, завдяки чому вони почали шукати різні способи досягнення свіжих ефектів запису та обробки звуку або розсувати межі в плані досягнення унікального звучання. Усі елементи змісту твору, попри здавалося б відмінність одне від одного, створюють єдине, нерозривне і переконливе ціле. І все це супроводжується ретельним продюсуванням Джорджа Мартіна.

Приблизно в цей час гурт почав знімати спеціальні промо-відео для своїх композицій. Хлопці вирішили, що з такою популярністю та визнанням, які вони мали на той час, безглуздо регулярно з'являтися на телебаченні для просування альбомів, тому вони вирішили зняти відеокліпи з цього приводу, які потім були розіслані на телеканали по всьому світу. Це дозволило музикантам більше зосередитися на інших аспектах своєї справи. Наразі зйомка подібних відео для просування синглу є стандартом, але тоді це було новинкою. Так Beatles почали знімати подібні відео, що певною мірою започаткувало ідею музичної станції MTV, створеної 15 років потому, яка збирала та відтворювала останні (і старіші) хіти для глядачів. Кліпи Beatles не мали такого імпульсу, як музичні відео, зняті кількома роками пізніше, і час, витрачений на їхнє створення, був невеликим - зрештою, мотивом їхнього створення була економія часу.

Обкладинку альбому створив Клаус Ворманн, старий друг квартету з кола гамбурзьких шанувальників. Дизайн базувався на малюнку, на якому були наклеєні кілька фотографій Пола, Джона, Джорджа та Рінго. Це одна з тих робіт, у яких вловлювання всіх нюансів вимагає не лише уважного погляду на обкладинку, а й неабиякого знання оточення гурту (наприклад, серед волосся Гаррісона є фотографія автора). Музична індустрія оцінила клас і незвичайний підхід до проєкту, і в результаті Вурман отримав за свою роботу премію Греммі в номінації "Найкраща обкладинка 1966 року". Цілком заслужено, адже в обговорюваному проєкті видно величезний обсяг роботи, виконаний графічним дизайнером. Ця обкладинка, як і зміст, який вона прикрашає, досі вражає своєю винахідливістю та оригінальністю.

Новий продукт The Beatles вкотре потрапив під ножиці Capitol Records. Європейська версія була урізана за рахунок вилучення «I'm Only Sleeping», «And Your Bird Can Sing» та «Doctor Robert». Натомість вони були включені до альбому «Yesterday and Today», разом з треками, відсутніми на американських релізах «Help!» та «Rubber Soul», а також вмістом синглу «We Can Work It Out»/«Day Tripper». Однак у тамтешніх фанатів не було причин скаржитися, оскільки збірка вийшла набагато раніше «Revolver» (20 червня), тож американські слухачі першими познайомилися з трьома вищезгаданими композиціями.

За два місяці до виходу альбому, 10 червня, з'явився сингл з двома треками з тієї ж сесії - вони не отримали повноцінного релізу, але ніби провіщали його зміст. «Paperback Writer» - один з перших по-справжньому хард-рокових треків, заснований переважно на одному акорді й такий, що має надзвичайно запам'ятовувану мелодію. Попри те, що це пісня Маккартні, можна знайти спільні зв'язки з більш ранньою піснею Леннона «Day Tripper», здебільшого в її важкості та динамічності. З іншого боку, «Rain», виконана у напруженому темпі, має набагато більше психоделічних відчуттів завдяки своїй гіпнотичній атмосфері. Тут маємо різношаровий, каламутний вокальний шар і геніальне уповільнення в приспіві, а абсолютно сенсаційною є виділена, дуже характерна басова партія. Обидва треки були б сильними сторонами альбому, хоча й на «Revolver» їх вистачає.

Лонгплей був розкручений другим в історії гурту синглом з подвійним А-боком – «Eleanor Rigby»/«Yellow Submarine». «Eleanor Rigby» - це, загалом, продовження концепції «Yesterday», у цьому випадку - поєднання голосу Маккартні з аранжуванням лише для струнних. Пол співає головну партію досить безпристрасно, а участь інших учасників гурту обмежується виконанням приспівів. Це одна з тих блискучих композицій The Beatles, на яку точно варто звернути більш пильну увагу.

Пісня «Yellow Submarine» спочатку задумувалася як пісня, звернена до дитячої уяви, тому роль вокаліста дісталася Рінго, якого багато хто вважав найдобрішою людиною з четвірки. Завдяки цьому ми отримали першу пісню з вокальною участю Старра, яка справді заслуговує на увагу. Йому вдається непомітно вставляти різні студійні трюки, що відповідають змісту тексту, такі як імпровізований діалог команди корабля, бризки чи коротка участь духового оркестру. Без цих доповнень вона залишилася б простим, але чарівним хітом з приспівом, що миттєво засвоюється і залишається в голові на кілька днів після прослуховування. Не дивно, що саме «Yellow Submarine» є найвідомішою частиною альбому і найвідомішою з пісень Старра. Варто зазначити, що окрім гурту, до запису альбому долучилися багато їхніх друзів, включно з Нілом Аспіналлом, Джеффом Емеріком, Джорджем Мартіном, Браяном Джонсом і Маріанною Фейтфулл. Під час запису чути, що таке зібрання мало чудово провести час.

Відкриваюча, чудова «Taxman», будучи текстовою, в'їдливою розповіддю Джорджа Гаррісона про абсурдну податкову систему у Великій Британії (у тексті пісні він навіть використав реальні імена: чинного прем'єр-міністра Гарольда Вілсона і лідера опозиції Едварда Хіта - перший такий випадок в історії The Beatles), дивує справді важким гітарним звучанням, включно з відмінним, різким гітарним соло, виключно у виконанні Пола. Цікаво, що це перший і останній раз, коли композиція Джорджа була поставлена на перше місце в трек-листі. По праву, адже це дає необхідний поштовх на самому початку. У ліниво текучій «I'm Only Sleeping» однією з безсумнівних визначних рис є не лише чудовий вокал Леннона, а й гра зі зворотним ходом стрічки, у цьому випадку - зігране задом наперед гітарне соло. Інтенсивна «She Said She Said» дивує зміною ритму та незвичайними партіями ударних. Водночас вона містить одну з найхітовіших мелодій з альбому «Revolver». Цікаво, що в ній зовсім не фігурує Маккартні.

Наступна робота Гаррісона – «Love You To» - просто приголомшлива. Це перший запис, який так яскраво демонструє його любов до індійської музики. У «Norwegian Wood (This Bird Has Flown)» ситар був лише незвичайним доповненням, на якому Джордж грав приблизно так само, як на електрогітарі, але відтоді гітаристу вдалося навчитися добувати з цього інструменту потрібні звуки. У «Love You To» цей прогрес можна почути, а Гаррісон грає дивовижні партії на ситарі, і результат зачаровує, сильно пахне східною атмосферою. До речі, відчувається прогресія в плані творчості - це перша настільки усвідомлена і захоплива робота Джорджа, не схожа абсолютно ні на що з того, що цей гурт записував раніше. Для різноманітності, «Here, There and Everywhere» - це типово "бітлівське", дивовижне обійняття Маккартні, з прекрасною мелодією, напрочуд гармонійними поліфонічними голосами (виведеними в мікс навіть більше, ніж у випадку з «Michelle») і гідним вокалом Пола. Це, безсумнівно, найкрасивіша частина цього альбому.

Другий бік платівки відкривається, безсумнівно, найменш цікавою, радісною «Good Day Sunshine». Можливо, вона й не вирізнялася б на тлі інших, якби не дратівливий приспів, який, чим ближче до кінця, тим вище його співають, і від того він стає все більш нестерпним. Через це пісня, попри красномовно оптимістичний текст, не дуже сприяє гарному настрою. Повертаємося до відмінного рівня в жвавій, одній з найекономніших аранжувань «And Your Bird Can Sing», яка розпочинається вражаючим гітарним вмістом, помітним у початковому соло, і повертається ще двічі в подальшій частині запису. Якщо додати до цього відточену гру ритм-секції й ще одну приголомшливу мелодію, то отримаємо одну з найкращих композицій на альбомі. Також не можна не відзначити наступну акуратну баладу Пола «For No One», у цьому випадку не стільки чарівну, скільки похмуру. Безсумнівно, красиво.

Рішуче рок-наркотична «Doctor Robert» Леннона вирізняється досить крутим уповільненням у приспіві, не набагато слабшим, ніж у синглі «Rain». «I Want to Tell You», безперечно, найменш цікава пропозиція Гаррісона (взагалі, варто зазначити, що це перший випадок, коли гітарист виконав цілих три пісні) - вона досить хороша сама по собі, з класним робочим піаніно на задньому плані (на якому грає Пол) і справді хорошим вокалом, але вона менш характерна порівняно з багатьма іншими. «Got to Get You Into My Life» привертає увагу сміливим використанням труби та саксофона, які відіграють ключову роль і добре взаємодіють з рештою інструментів. А фінальна, гіпнотична, заснована на ритмі «Tomorrow Never Knows» - найпсиходелічніший трек у цьому наборі, і вже точно найдивніший, найнестандартніший і найменш доступний (а за стандартами популярної музики навіть авангардний). Лірика, написана Ленноном на початку 1966 року після експериментів з ЛСД, повна відсилок до "Тибетської книги мертвих", буддійського тексту, який читають мертвим і вмираючим під час ритуалів.

Попри те, що «Tomorrow Never Knows» триває менше 3 хвилин, у ньому стільки всього відбувається, що навіть після кількох прослуховувань важко зрозуміти все, що тут включено. Перш за все, це демонстрація численних продюсерських трюків і звукових ефектів, змікшованих Мартіном (наприклад, фрагментарна обробка голосу Леннона або накладання звукових петель одна на одну, записаних окремо кожним з Beatles), які сміливо випереджали свій час. І все ж не можна забувати про відповідну, таку, що наводить транс, гру ритм-секції. Робота над цим треком зайняла найбільше часу, але результати виявилися вражаючими. У певному сенсі він підсумовує (як останній з сету) велику готовність експериментувати і шокувати аудиторію. Справді, такий новаторський запис у 1966 році, мабуть, вразив слухачів того часу.

Важко знайти більший прояв творчості та надзвичайної фантазії учасників гурту The Beatles, ніж у випадку з «Revolver». Альбом вражає багатством аранжувань, різноманітністю, неоднозначністю і - перш за все - блискучими композиціями, більшість з яких важко забути. Музиканти зробили ставку на непередбачуваність і масштабні експерименти, що, безсумнівно, окупилося і справило великий вплив на подальший розвиток рок-музики. Винятковий і надзвичайно добре продуманий альбом. Він також ідеально підходить для першого знайомства з Beatles. На межі шедевра.