The Beatles - Rubber Soul

Шостий (у британському порядку) студійний альбом виявився винятковим з багатьох причин. Перенесімось у другу половину 1965 року. Бітлз були на піку своєї популярності, і вони могли б і далі писати короткі, запам'ятовувані пісні в дусі своїх перших платівок ще кілька років, які все одно мали б великий попит. Але вони обрали шлях дослідження, прогресування та різноманіття у своїх композиціях. Крім того, саме тоді вони остаточно відмовились від запису кавер-версій, зробивши ставку виключно на власний репертуар. Це заслуговує на велику повагу, адже творчо вони не пішли легким шляхом і виявили більше зрілості, ніж хтось міг від них очікувати.

Хоча вже на «Help!» були перші сліди таких унікальних ідей. Сором'язливий, але помітний анонс у вигляді «You've Got to Hide Your Love Away», «Ticket to Ride» і - насамперед – «Yesterday» зробив свою справу, і музиканти вирішили продовжити шлях, започаткований цими композиціями. Чути, що поступово юнацький, безтурботний період у їхній творчості минає, і настає зрілий та повністю сформований. Хлопці комбінують, перевершують себе в різних концепціях і приділяють багато уваги аранжуванню, щоб той чи інший трек виділявся (у більшості випадків це вдається). Завдяки цьому альбом мав величезний успіх не лише в комерційному плані. Через роки він був названий значним мистецьким успіхом, що поклав початок етапу великого розвитку Бітлз і став ключовою точкою відліку для наступних робіт. Суто музичний вплив на інших артистів, напевно, навіть не потребує згадки.

Також складається враження, що цей альбом краще витримав випробування часом і тепер здається менш старомодним, ніж попередні (зрештою, йдеться про записи майже 55-річної давнини). Ранні альбоми, попри всі їхні переваги, завжди мали в собі щось архаїчне, що навіть через кілька років сприймалося як записи певної епохи, але в цьому плані нову якість можна почути саме на «Rubber Soul». Не лише в звучанні. Платівка звучить сучасніше, навіть ніж випущений на 4 місяці раніше «Help!». Не дивно, що критики й слухачі того часу, звиклі до безтурботної музики Бітлз, були неабияк здивовані тим, що отримали.

Продюсер Джордж Мартін, як завжди, впорався із завданням, і його неоцінима підтримка допомогла сформувати альбом. За всієї творчої майстерності Леннона, Маккартні та Гаррісона, не було б Бітлз у тому вигляді, в якому ми знаємо їх сьогодні, якби не Джордж Мартін.

Щодо матеріалу, тут маємо суміш різних стилів. Творці звертаються до різних джерел натхнення, що іноді дає вражаючий результат. Тут є трохи фолку, психоделії, східних звуків, традиційної поп-музики і трохи рок-н-ролу. Вплив останнього дедалі менш помітний, а з наступними роками він майже зник, і вже на цьому прикладі видно, що більша простота дає простір для багатших аранжувань і амбітніших задумів. Записавши повністю оригінальну, дуже хорошу роботу (для багатьох навіть сенсаційну), витриману на високому рівні й таку, що містить більше різноманіття, ніж попередні релізи, «Rubber Soul» перевернув уявлення про запис довгограючих альбомів і повністю змінив обличчя рок-музики. Саме завдяки «Rubber Soul» знаменита четвірка з Ліверпуля здійснила серйозний прорив у популярній музиці.

Навіть щодо обкладинки було досягнуто прогресу. Фотографія виглядає набагато психоделічнішою та незвичнішою, ніж попередні, ніби музиканти (і їхній фотограф - знову Роберт Фріман) перебувають у наркотичному трансі. Їхні обличчя, зняті знизу через об'єктив "риб'яче око", виглядають трохи викривленими, і здається, що кожен із них дивиться в різні боки. На обкладинці, звісно, є назва альбому, але немає назви гурту, що також було новинкою. Хлопці легко могли дозволити собі так грати, бо мали настільки впізнаваний образ, що всі, хто заходив у музичні магазини, знали, з чиєю роботою мають справу.

Обкладинка альбому була настільки незвичайною, що навіть у Сполучених Штатах «Rubber Soul» був випущений з незмінним графічним оформленням. На жаль, трек-лист знову був змінений. Попри безсумнівну цілісність твору, американці знову змінили зміст оригіналу, створивши власне видання, щоб заробити більше грошей. Композиції «Drive My Car», «Nowhere Man», «What Goes On» і «If I Needed Someone» туди не потрапили, а їхнє місце зайняли більш ранні «I've Just Seen a Face» і «It's Only Love» з британського релізу «Help!». Чотири пропущені треки пізніше потрапили на збірку 1966 року «Yesterday and Today». На щастя, це був один з останніх подібних випадків.

Також варто згадати сингл, випущений раніше за «Rubber Soul». Вже традиційно його зміст не потрапив до лонгплею. Шкода, бо «Day Tripper» - дуже цікавий трек, заснований на характерному лейтмотиві з риффовим присмаком. Більш рефлексивна «We Can Work It Out», що чітко контрастує веселий куплет і приспів Маккартні (We can work it out...) з похмурим бриджем Леннона (Life is very short...). Обидві пісні були написані під тиском необхідності створення невеликого альбому і зрештою були випущені 3 грудня 1965 року на одному синглі у так званому подвійному А-сайді. Це означало, що обидві сторони були однаково важливими, оскільки музиканти не могли вирішити, яка з них краща. Це лише підкреслило їхню унікальність і стало новим проривом у плані випуску синглів. Цікаво, що на відміну від Великої Британії (де обидві композиції очолювали чарти), у США обидва записи були включені до списку окремо – «Day Tripper» досягла лише 5-го місця, тоді як «We Can Work It Out» стала там шостим номером 1 поспіль.

Час перейти до змісту «Rubber Soul». Енергійна «Drive My Car», хоч і не є однією з найповільніших записів The Beatles, дивує своєю зрілістю та інтригує фортепіанною партією Пола Маккартні в приспіві. Оскільки текст присвячений керуванню титульним автомобілем, у ньому присутній колорит у вигляді вокального доповнення біп, біп, біп, біп, біп, що імітує звук клаксона, і з'являється кілька разів. У свою чергу, приємна «You Won't See Me» має доволі запам'ятовувану, типово бітлівську мелодію, і водночас просту, але ефектну гру музикантів - особливо Рінго, який у менш типовій манері поводиться з тарілкою хай-хет, надаючи їй специфічного, шелестливого звуку.

Більш інтригуючою є інтерлюдія «Norwegian Wood (This Bird Has Flown)», яка виражає ще одне захоплення народною музикою. Попри ці натхнення, саме тут уперше в каталозі гурту з'явився струнний інструмент, ніколи раніше не асоційований з фолком, родом з Індії, що зветься ситар, яким у цьому випадку керував Джордж Гаррісон. Цікава історія включення цього інструмента в запис. Під час зйомок сцени в ресторані для фільму «Help!» Гаррісон помітив індійських музикантів, а після розмови з ними та спільної гри зацікавився інструментом, купив його і почав грати. Під час запису альбому Джордж вирішив спонтанно додати ситар до інструментарію «Norwegian Wood (This Bird Has Flown)», але в нього ще не було часу на глибоке вивчення інструмента, тож він грав на ньому у своїй звичній мелодійній манері. У цьому плані прогрес Гаррісона можна буде почути на його наступному релізі.

Далі ми знаходимо ще більше інтригуючих сюрпризів. Наприклад, перший трек Гаррісона «Think for Yourself» привертає увагу своїм важким, як на 1965 рік, спотвореним звуком бас-гітари (так званий ефект fuzzbox). Звісно, вона не позбавлена авторського вокалу, а додатковою курйозністю є партія Леннона на органі. У свою чергу, доволі жвава «I'm Looking Through You» поєднує тонку гру на акустичній гітарі з доволі інтенсивними вкрапленнями електрогітари. Заснована на приємній мелодії і з приспівом «Nowhere Man» також справляє непогане враження.

Безперечно, найвищою точкою альбому є барокова, сповнена роздумів «In My Life», з блискучим у своїй простоті гітарним мотивом і блискуче аранжованим вокальним шаром, в якому знайшлось місце для чудового, чистого вокалу Леннона та інтригуючої поліфонії (майже) решти музикантів. Важко забути про вражаючу фортепіанну партію у виконанні Джорджа Мартіна в середині - хоча під час запису продюсер грав її в повільнішому темпі, а потім прискорив запис. Ефект від цього трюку сподобався іншим, тож партія Мартіна була включена в композицію.

Наступна на черзі, запам'ятовувана «Wait» була записана набагато раніше за решту, 17 червня (у листопаді були внесені невеликі корективи), оскільки її забракували на сесіях для «Help!». Для деяких шанувальників це може стати шоком, бо важко зрозуміти, що таку хорошу пісню спочатку відкинули й замінили, скажімо, на «I've Just Seen a Face». Другий трек Гаррісона, «If I Needed Someone», не виділяється чимось особливим, але зрештою не дратує і звучить доволі солідно. А швидка, рок-н-рольна «Run for Your Life» стилістично найбільше нагадує ранні роботи The Beatles і старі схеми, але водночас вносить більше необхідної енергії.

У цьому альбомі Бітлз розкрилися як амбітні, оригінальні, сміливі й безкомпромісні музиканти, які прагнуть розвиватися й дивувати слухачів, а також підтвердили, що такий запис, як «Yesterday», був не просто одноразовим кроком убік.