Arctic Monkeys - Whatever People Say I Am, That's What I'm Not

Arctic Monkeys продали 118 501 копію свого дебютного альбому у Великій Британії, що стало беззаперечним рекордом. Вражає не лише ця цифра, а й швидкість, з якою вони проникли у суспільну свідомість по всій країні, пройшовши шлях від невідомого інді-гурту до №1 чартів — приблизно за шість місяців. Велика заслуга у такому швидкому зростанні популярності по праву належить силі Інтернету: невідома на той час група приваблювала перших фанатів, поширюючи демо-версії деяких пісень. Ці пісні, до речі, продюсер квартету Джим Еббісс запропонував переписати для першого альбому практично без змін. Але хлопці відмовилися продавати фанатам те, що легко можна було завантажити через Інтернет. І для пісень придумали нову аранжировку.

До того часу, коли група вирушила у студію «Chapel» у Лінкольнширі з продюсером Джимом Еббіссом, вони вже мали значну аудиторію, гастролюючи і поширюючи безкоштовні демо-диски. Записуючи практично по пісні на день, «Monkeys» закінчили запис трохи більш ніж за два тижні. І результати їхньої праці були такими ж стрімкими. У день, коли «Whatever People Say…» вийшов у Великій Британії, було продано близько 120 000 копій. Альбом став найшвидшим дебютом за продажами в історії країни. Коли наступного місяця платівка опинилася у Штатах, вона зайняла 1-е місце у щотижневому чарті «Independent Albums» від Billboard і 24-те місце в Billboard 200.

Arctic Monkeys — це, по суті, той самий гітарний рок, який домінував у Великій Британії з моменту появи The Strokes, якщо не Oasis. Це запис панк-рока, у якому охоплено всі основні елементи Великої британської музики: британський дух The Kinks, мелодійність The Beatles, насмішки Sex Pistols, дотепність The Smiths, ритми The Stone Roses. Найкращі британські рокери завжди були чимось більшим, ніж просто співаками й авторами пісень. Вони також були соціологами, коміками та місцевими репортерами. Що дійсно відрізняє Arctic Monkeys від класиків британського року, так це гостровиразна лірика. Вони не так розповідають історії про насущні проблеми повсякденності, як просто скаржаться на свої перші кроки в ночному житті, зіткнення з вишибалами, поліцейськими та шкільними товаришами. По суті, вони — емо Великої Британії, що пишуть щоденникові портрети життя маленьких міст і передмість для підлітків країни, де все рутинне — від вірності футбольному клубу до буденності. На чолі зі співаком, гітаристом і автором пісень Алексом Тернером четвірка з Шеффілда влаштовує шалений спринт по пабах, клубах і нічних вулицях, заповнених п'яницями, що прагнуть бійки. Мова йде про підліткове життя, і при цьому досить специфічний тип підліткового життя. Редактор «NME» Конор Мак-Ніколас у своєму інтерв'ю «The Guardian» дуже тонко описав цю аудиторію: "Біля залізничного вокзалу Донкастера є великий супермаркет... Кожного разу при погляді на нього виникає думка про суботню зміну, підробіток, сімнадцять років і застрягання в Донкастері. І вони чортзна як усе це ненавидять…". Для незадоволеного 17-річного підлітка з Донкастера (чи будь-якого іншого містечка) 13 треків альбому «Whatever People Say…» — це ідеальний саундтрек до переміщення коробок із товаром по складу. Не дарма журнал «NME» присудив цьому альбому 10/10. Для решти ж слухачів альбом часом чарівний, дивно зворушливий і, безумовно, багатообіцяючий, але, з очевидних причин, він не стане музикою, яка змінює життя. Однак це не заважало групі Arctic Monkeys прямо з дебютного альбому здобути звання найважливішої групи цілого покоління і стати класикою своєї епохи.