Judas Priest - Sin After Sin

«Sin After Sin» відрізняється від перших трьох гарним продюсуванням, альбом звучить дуже свіжо, з вибірковим і чітким звучанням інструментів. При всій повазі до Роджера Бейна, ви можете почути, що Judas Priest нарешті отримали гідного продюсера, в цьому разі Роджера Гловера, відомого здебільшого завдяки ролі басиста в таких гуртах, як Deep Purple або Rainbow. Як показує альбом «Sin After Sin», Гловер добре проявив себе і в ролі продюсера. Хоча це був не перший альбом, у якому він брав участь. У будь-якому разі, порівняно з попередніми роботами, ми можемо почути зміни на краще. Втім, навіть найкращий продакшн не перекриє інші недоліки - композиційно рівень був не таким високим, як у випадку з «Sad Wings from Destiny».

«Sinner» - спочатку трек, що базується на повторюваній комбінації простеньких риффів, але в другій половині з'являється цікаве уповільнення. Інструментально вона стає інтригуючою, і Роб Хелфорд показує, що навіть із такого простого приспіву він може зробити маленьку перлину. Номер 2 - це курйоз і сюрприз - вперше на релізі Judas Priest ми чуємо кавер, у цьому разі це «Diamonds and Rust», спочатку виконана Джоан Баез. Фолковий оригінал був чудово перероблений - версія Judas Priest набула хард-рокової гостроти та різкості, крім того, хлопці не забули про мелодійність і додали стрімкий ритм, що дає нам справжній хіт і водночас найяскравішу частину платівки.

У «Starbreaker» ми точно маємо похвалити фантастичного Саймона Філліпса на барабанах, що демонструє приголомшливу техніку гри. Однак сам трек не вражає - трохи примітивний, незграбний і з не дуже вдалим приспівом. Ще гірша ніжна «Last Rose of Summer», яка, ймовірно, мала бути кивком у бік легшого й приглушенішого рок-звучання. Це було б цікавою зміною, якби не той факт, що цей непримітний трек просто нудний, і до того ж його вбиває занадто часто повторюваний приспів. Щось схоже на останні альбоми Iron Maiden. Навіть Роб не знаходить себе в цьому стилі і виглядає трохи загубленим.

«Let Us Prey» спочатку звучить як пісня Queen, але через хвилину з гаком переходить у типовий Judas Priest під «Call for the Priest», причому у доволі хорошому стилі. Може, дві частини не зовсім пасують одна одній, але трагедії немає. Цей трек теж трохи затягнутий, його цілком можна було б скоротити. Потужна «Raw Deal» теж тягнеться надто довго, що робить її схожою на філлер. Хоча вона не позбавлена цікавих гітарних шоу. Тільки «Here Come The Tears» повертає матеріал на круги своя. Це теж балада, але набагато цікавіша, ніж «Last Rose of Summer». Атмосферний початок привертає увагу, але за деякий час музиканти починають грати жорсткіше, і в цій частині не бракує чудових, пронизливих соло. Всі добре попрацювали.

На щастя, наприкінці була ще одна перлина - у «Dissident Aggressor» хлопці вчать майбутні покоління металістів грати суворий і агресивний хеві. На той час це був один з найінтенсивніших і найагресивніших записів, коли-небудь зроблених. Як виявилося, «Dissident Aggressor» уже мав великий вплив на багатьох музикантів у найближчому майбутньому. За це він заслуговує на повагу. Щодо виконання, то воно теж вражає, і тут більше драйву, ніж можна було очікувати на той час. Елегантне завершення, еволюція в музиці Judas Priest і музиці загалом.

Попри композиційні нерівності, альбом загалом не опускається нижче досить хорошого рівня. З погляду виконання, музиканти й надалі демонструють чудову форму, але, попри короткий час усього твору, важко не відчути відчуття монотонності в деяких моментах. Звісно, авторів варто похвалити за різноманітність, але... З іншого боку, «Sad Wings of Destiny» теж була різноманітною, але жоден із записів не знижував рівня і не виділявся на тлі решти. Інтригуючими були як типові композиції Judas Priest, так і деякі експерименти. На «Sin After Sin» ми маємо один провал, два філлери, один доволі гарний трек і чотири задовільні позиції. Платівка поділяє ту ж долю, що й такі альбоми, як Iron Maiden «Powerslave», AC/DC «Blow Up Your Video» або UFO «Force It», де їхній початок і кінець являють собою кращий рівень.

Вищезгадане продюсування та задовільне виконання гармонійного складу інструменталістів заслуговують на похвалу. Тіптон і Даунінг продовжують видавати цікаві соло та риффи, Хелфорд продовжує демонструвати олімпійську вокальну форму, а ритм-секція намагається виділитися і не хоче бути відсунутою в тінь. Особливо шкода, що Саймона Філліпса не залишили надовго - хоча, з іншого боку, його наступник Лес Бінкс на альбомах «Stained Class» і «Killing Machine» теж зробив бездоганну роботу.