Pink Floyd - The Endless River

З усієї дискографії Pink Floyd цей альбом має найбільше спільного зі саундтреками кінця 60-х і початку 70-х років: у звуковому плані це більше «Obscured By Clouds» (синтезатори і характерні гітарні партії), у концептуальному – «More» (вільні звукові картини й інструментальні мініатюри). Плюс характерне звучання Pink Floyd: "Струменисті" синтезатори і гітара, що парить над ними... Загалом, без реминисценцій із минулого тут не обійшлося. «It's What We Do» - це практично калька з першого боку «Wish You Were Here» - спочатку монотонні, пульсуючі синтезатори а-ля «Welcome To The Machine», потім інструментальний гітарно-клавішний діалог а-ля «Shine On...». Орган у першій частині «Sum», з іншого боку, нагадує «Astronomy Domine». А «Allons-Y» - це досить перероблена «Run Like Hell». Іноді це просто відсічення, вільні фрагменти - як у «Skins», з перкусійними виступами і гітарними відступами, або в «Unsung» - клавішні ефекти й гітарні проходи.

«The Endless River» зберігає кілька гарних фрагментів. Серед них виділяється досить вдала «It's What We Do», приємне враження залишає «Anisina». Фортепіано, гітари, саксофон - це справді крутий трек, як «Division Bell». Також вдала «Surfacing» ефектно переходить від акустичного гітарного вступу до красивого гітарного соло (хоча доданий вокал був не так уже й потрібен). Задатки чогось класного були в «On Noodle Street» (таємнича атмосфера, електричне піаніно, квазі-струнні фони, що додають моторошності), аморфна, трохи схожа на «Castellorizon», «Night Light» чи «Autumn '68» - орган і гітарні завивання в традиційному стилі Гілмора; але, на жаль, ніхто не захотів перетворити ці цікаві дрібнички на повноцінні треки - а шкода. Є також «Talkin' Hawkin'» - поєднання голосу Стівена Хокінга з акуратною гітарною і фортепіанною мініатюрою, «Calling», що нагадує інструментальні інтерлюдії з «Broken China», і фінальна балада «Louder Than Words» - щось на зразок відкату від «On An Island», бо вона ближча до соло Гілмора, ніж до Pink Floyd.

І загалом ці кілька зірок стосуються окремих вдалих фрагментів - тут усе-таки є приємна музика, є гарні, цікаві моменти, але альбом загалом не захоплює. Але головна проблема «The Endless River» в іншому: музика не торкається слухача, вона дуже вяла емоційно - вона не дратує, не набридає і не захоплює, а про захват узагалі не йдеться. Вона трохи нагадує ілюстративну музику, яку Девід Гілмор записував у першій половині 90-х років («Ruby Takes A Trip», «The Colors Of Infinity», «The Art Of Tripping») - гарна, елегантна, шикарна і, за винятком кількох моментів, не дуже захоплива для слухача. Pink Floyd - група, яка колись мала здатність торкатися й чарувати аудиторію, як мало хто інший, - у самому кінці своєї діяльності випустила вялий, несмачний альбом для випадкового фонового прослуховування, щоб отримати трохи грошей від захоплених фанатів, готових назвати шедевром усе, що випускають майстри (так буває, коли ви не розумієте значення слів, які використовуєте).