Accept - Accept

Їхній перший записаний альбом називався «Accept», як це роблять багато гуртів на початку своєї кар'єри (хоча з цього правила є кілька винятків, наприклад, Pearl Jam, Metallica та The Beatles - їхні музиканти назвали свої альбоми на честь власного гурту пізніше у своїй кар'єрі). Він був записаний наприкінці 1978 року і випущений на початку наступного. Диск не мав успіху, і багато фанатів вважають його не найкращим стартом для справжнього Accept.

«Accept» вражає доволі дилетантським звучанням, подекуди гітари занадто зливаються одна з одною, викликаючи відчуття хаосу (наприклад, у «Take Him in My Heart»), а голос Діркшнайдера не зовсім чистий. Схоже, сам Удо ще не був впевнений у своїх вокальних здібностях, бо в цьому відношенні його замінив Балтес у «Seadwinds» та «Sounds of War». Така вокальна різноманітність буде присутня і на двох наступних релізах Accept.

Альбом починається з приємної мелодійної, але швидкої «Lady Lou», де вперше чути характерний голос Удо, який неможливо сплутати з жодним іншим. Тут створено хорошу, запам'ятовувану мелодичну лінію. Як і в повільнішій «Tired of Me». Згадана вище баладна «Seadwinds» - один із найцікавіших фрагментів альбому, з відповідним вокалом Балтеса, який звучить не гірше, ніж у Діркшнайдера, і водночас має доволі приємний тембр голосу. Сама композиція також доволі охайна, з тонкими, особливо як для Accept, фрагментами та вдалими гітарними виступами Хоффмана.

Рівень падає лише у занадто хаотичній, бідній «Take Him in My Heart», у якій, до того ж, Удо не показав себе з найкращого боку. Те саме можна сказати і про погано продуману «That's Rock 'n' Roll». Не набагато краща і «Sounds of War», у якій мотиви, що виконуються музикантами, часто змінюються, що не йде на користь усій композиції. Однак «Free Me Now» приємно мчить вперед і залишає непогане враження. «Helldriver» вирізняється своїм крутим, мелодійним приспівом, а в «Street Fighter» більшу частину займають гітарні соло Вольфа. Проте найкращою з них є напівбалада «Glad to Be Alone», яка вирізняється чудовою, різноманітною грою Хоффмана, а також щирим, хоча й бурмотливим голосом Удо.

Accept явно шукають свій власний шлях, і справжнього прояву майстерності музикантів доведеться чекати до їхнього третього альбому «Breaker». Однак на дебютнику можна вловити кілька дійсно цікавих фрагментів, які показують певний потенціал гурту, а загалом це просто доза мелодійного, добре зіграного хеві-металу (хоча є й ознаки хард-року, особливо у легших фрагментах). Не можна заперечити, що цей лонгплей задає найважливішу стилістичну лінію для Accept у майбутньому. Є причини для невдоволення, але повністю викреслювати цей альбом не варто. Навіть попри те, що це доволі далеко від дебютів Diamond Head чи Iron Maiden, створених у той самий час.